Знайомство з Чернятином

 

У кожної людини є якесь заповітне місце на Землі, Таким місцем є куточок, де ми народилися, зробили перші

 кроки по дідівській і прадідівській Землі, і де б людину 

не занесла доля, в її серці не просто живе, а буйно безперервно цвіте той заповітний куточок Землі, на який

 ми вперше боязко ступили своїми тендітними ніжками,

 яку ми освятили дитячою радістю, а скропили тремтячою дитячою сльозою — сльозою миттєвої втіхи і болю,Людина, в якої ніколи не меркне любов до рідного куточка, тієї стежини, якою ходила зі своїми маленькими друзями, але так склалоося життя, що живе не в тому місці, де засинала під мелодію найніжнішої материнської пісні, перед відходом у вічність інколи навіть заповідає, щоб її прах похоронили в тому найріднішому місці на Землі, звідки вперше побачила небесну синяву та ласкаве вічно усміхнене сонце.

 З рідного порогу починається вічно живуча любов до рідного краю, за волю якого пролито море крові і сліз, і дуже щасливі ті люди, які здатні носити в своєму серці 

немеркнучу любов до своєї Батьківщини, які переживають за її майбутнє,не жаліючи сил, часу і здоров'я в ім'я волі і щастя рідної землі.

Та хіба можна не любити ті місця, де народилися, виростали, ходили до школи,пізнали щастя і перенесли смуток, де любили і страждали, де сміялися і плакали, 

де подружили з однолітками, полюбили яблуневий цвіт, літні ранки, сонячні дні і місячні ночі, де полюбили людей, запах квітки і хліба, рідну Вітчизну з її славою і 

болями, з її завітними місцями, з незчисленними могилами героїв,з могилами рідних і близьких?!

  Вважаю, що і нам не можна бути байдужими до рідного Чернятина, в якому жили; живуть і, вірю, житимуть такі добродушні, веселі, дотепні, обдаровані і спостережливі люди:

 

В    Чернятині   добрі   ґазди 

Та   добре   ґаздують.

 А   в   них  жиди   при   гостинци

 Лише   ся   будують,

Заліщуки    до   латканок,

Морози   до   жартів,

Боднарчуки    до   поради,

Дуп'яки до байкі.

 А  Савчуки  два-три  люди 

Та    все    милостиві, 

Михайлюки    до    балачок, 

Гищуки   кмітливі.

Гаврильцеви  пильні люди,

Петрінки  багаті

Хадайчуки  невеликі,

Неміші    завзяті.

Паращуки   дрібні    люди,

Панаси    великі,

Назаркови    шевці,    ткачі

Ще   й   добрі    музики.

А    Калинки   до   фірманок,

Досюкови   бідні.

Матіюки   загонисті,

Та    до    всього    здібні.

А   Лабачі   —   не   багачі,

Лиш    Петро   багатий,

Бо   він водить на ярмарок 

Коні    продавати.

Та   молоді   продавати,

А    старі    мінєти.

А    Михайло    Романишин

Вміє    прифалити.

 А    Бокшован    забігає

 В   зуби   сі   дивити.

 

   Односельчани вважають, що цей вірш, який довгий час чернятинці співали,склав Лесь Паращук,що помер 1939 р

 

 

 

 

 

 

 

                 Нетлінні скарби мого Чернятина

 

 

Стара Меланія Боднарчучка зустрічала свою соту весну. Хіба думала жінка колись, що доживе до такого поважного віку ? Та й взимку прихворіла трішки. Але прожила весну, прогнала зиму, а з нею і бабину слабість. Меланія, сидячи надворі на ослінчику, підставляла пооране борозенками обличчя весняному сонечку, тішилася кожному зеленому листочку, ніжній травичці, пташиному співу. Вона вже не в змозі допомагати родині, але її столітні руки ніколи не знають спокою: то квасолю перебирають, то кукурудзу тереблять, а то просто вигрівають насіння у своїх теплих долонях. І стається диво: зернятка, вигріті у такий незвичний спосіб, сходять краще, а потім дивують усіх багатим урожаєм.

Усе у своєму житті Меланія робила з любов'ю. Виростила дітей, виняньчила онуків і правнуків, дочекалась праправнуків. Дивовижна сила любові до всього оточуючого тримає її на цьому світі.Та й рідні віддячують своїй неньці-бабусі щиросердною опікою. За її роботящі руки, любляче серце, за передані духовні скарби, які ніколи не зрівняються з матеріальними, - материнську пораду і молитву, народні пісні, легенди і перекази.

Скільки перлин народної творчості залягло у глибокій пам'яті старенької Боднарчучки! І все те передавалося нащадкам. Адже і їй колись, ще маленькій, нанизувала на нитку пам'яті духовні перлини рідна бабуся. Довгими зимовими вечорами розповідала Меланія цікавій малечі дивовижні легенди, які у буйній дитячій голові переростали у фантастичні казки. І, летячи у чарівних снах, проходили вони зі своїми предками тяжкими шляхами до волі, билися із ненависними гнобителями,  рятували дівчат із турецької неволі. Меланія сама не знає достеменно, звідки бере початок коріння їхнього роду. Та розповідала їй бабуся, що їхні предки - із Вінничини.

Давно це було... Мешканці села Чернятин, що на Вінниччині, вирішили втекти від гніту і переслідувань жорстоких феодалів. Цілим поселенням знялись вони з обжитих місць і вирушили у довгу і небезпечну мандрівку. Тяжка недоля гнала їх у далекий незвіданий край, на чужі необжиті землі. Переслідувані, знеможені важкою дорогою, втратами рідних, зупинилися вони на відпочинок. Місцина, вибрана ними, вразила своєю красою: голубі ставки, які неначе позичили сині у небес, ніжні плакучі верби на берегах водойм, розлогі поля - все викликало у втікачів любов і замилування. Защеміли серця у найстарших, коли побачили, як їхні діти хлюпочуться у голубих водах ставка. І на раді було вирішено: залишитися на цій прекрасній землі, обжити її, дати початок новому життю, новій сторінці історії. А назва села прийшла разом із переселенцями - Чернятин. І сьогодні в селі є криниця Вінниця, яка підтверджує походження назви села.

Та населення Чернятина поповнювалось щораз людьми із різних місцевостей України, Молдавії, Угорщини та інших країн. Ці тікачі принесли із собою нові звичаї, уподобання, свої легенди-перекази. І хто знає, чия версія про походження назви села є правдоподібнішою? Адже усі заслуговують на увагу.

Одна із них говорить, що назва села пішла від словосполучення «чорний тин», що нібито перші поселенці фарбували огорожу в чорний колір. Ще інша стверджує, що після нападу татар село було спалено вщент. Знаходилось воно тоді в районі Ставок. Люди почали будувати житла на новому місці, фарбуючи тини в чорний колір, і освоювати необжиті землі, які до сходів рослин чорнілися. І хтось піднесено вимовив:

- Чорне поле, чорний тин! Нехай зветься Чернятин!

Є версія, що назва села може походити від слова «чорнозем» бо від того, що тут колись жила козацька чернь, тобто простий народ, низи суспільства.

А відомий земляк Я. Чорнобривий написав гумористичний твір «Чому зветься наше село Чернятин » і виклав у ньому свої здогадки: Поза очі всі усіх з болотом місили. Говориться тут у нас коротко: «чернили».

 

Як циганка цілий вік

Мусить ворожити,

У нас старий чи малий

Береться чернити.

 

Гуморист говорить, що люди із сусідніх сіл охрестили наше село Чернятином, бо його жителі чернили не тільки самі себе, а і їх. І пригадує Меланія, що ніхто не ображався на односельця за таку творчу спостережливість, а навпаки, виучували напам'ять багато його гуморесок. Адже описував він своїх земляків майстерно і з любов'ю.

Довго ще б згадувала старенька тієї весняної днини минуле, коли б не прибігла правнучка Олеся. Притулившись до бабусі, обнявши стареньку за плечі, промовила:

- Мати обідати кличуть. Ходімо, бабусенько, в хату!

Замилувалась Меланія червоним личком своєї правнучки, її стрімкими, врозліт чорними бровами, пухкими губками та голубими оченятами. Прихилилась до дівчини і прошепотіла:

- Ну чисто тобі Боднарівна !

- А хто така Боднарівна ? - спитала Олеся.

- Це, онученько моя, дівчина зі сміливим і гордим серцем. І вроди була неймовірної. Жаль тільки - щастя-долі не мала.

- Бабусенько, голубочко, розкажіть про Боднарівну, - просила Олеся.

- Добре, добре, дитинко, ввечері і розповім.

І коли на небі засвітилась перша зірка, вже сиділа Олеся біля своєї прабабусі і слухала її неквапливу розповідь.

Давно це діялось. Ще у XVIII столітті. Наше село належало жорстокому польському магнатові Миколі Потоцькому, якого в народі величали «пан Каньовський». Уподобав собі граф красуню із нашого села Боднарівну. Та не сподобався дівчині старий жорстокий шляхтич. Лякала її його велетенська постать, одутле червоне лице, звисаючі сиві вуса. Усюди переслідував чернятинську красуню пихатий граф. Та дівчина рішуче відкинула привселюдне залицяння магната. Розлютився старий шляхтич: як же так, його, поважну особу, людину, яка на цих малороських землях щедро сіє кошти для розвитку духовності, освіти, культури, хтось сміє зневажати ?! Та чи не він для цих малоросів запрошував кращих майстрів із Європи для будівництва і оздоблення храмів ?! Розлючений граф виправдовував себе гарними вчинками, забуваючи (чи навмисне не згадував) про те, що поряд із добрими справами сіяв біль, смуту і розпач. Не змогло його горде, пихате серце прийняти відмову молодої красуні — і він застрелив її.

Легенда ця, Олесю, переросла у пісню-баладу, яку співають і в Городенці, і в Чернятині, і в інших навколишніх селах. Бо хіба мало було красивих дівчат на наших землях ? А пан Каньовський «славився» як жорстокий і хитрий залицяльник.

Ой, повели Боднарівну помежи крамниці,

Прицілився пан Канівський з срібної рушниці.

Ой, чи хочеш, Бондарівно ізо мною жити ?

Ой, волю я, пан Канівський в сирій землі гнити, - виспівувала столітня Меланія.

А Олеся, зі сльозами на очах, притулившись до своєї бабусі слухала її, вбираючи, немов губка, розповідь старенької. Слухала, щоб в майбутньому і своїм дітям передати все почуте від найдорожчої людини.

Тихо пливе у голубому Всесвіті маленька цяточка-колисочка - село Чернятин. Славне своїм минулим, теперішнім, незвичайними і мужніми людьми. І не зникнути йому із лиця землі доти, доки жива генетична пам'ять родоводу, доки живуть на світі такі люди, як столітня Меланія Боднарчук, у якої із долонь народжується щовесни зернятко любові до землі, і яка до останніх своїх днів передаватиме нащадкам нетлінні скарби своєї душі.

 

 

ДМИТРО ЄМЧУК

.

 

Чернятин Городенківський р-н історія та новини села,фото та відео